На минулому тижні з новою силою почали обговорювати те, що російські війська все ближче і ближче підтягуються до Чернігівського кордону. Невже танки підуть через нас на Київ? До останнього не хочеться у це вірити. Тому дівчата-журналісти чернігівської газети «Вісник» вирішили перевірити і подивитися, що відбувається в одному з найближчих сіл Брянської області Ломаківці, що межує з Миколаївкою Семенівського району.
На пункті пропуску «Миколаївка» прикордонники нас зустрічають з автоматами, але без бронежилетів. Про напружену ситуацію нагадують мішки з піском, викладені стіночкою, аби зручніше та безпечніше було відстрілюватись. На годиннику близько десятої.
Хлопці привітні, жартують. Пояснюємо, що йдемо у Ломаківку на екскурсію: подивитися, як живуть у сусідньому російському селі.
- До хлопців йдете? Зізнавайтеся, - відмазка з екскурсією не дуже переконлива.
- До них.
У кожному віконечку, куди нас направляють, відповідаємо на безліч запитань: де працюємо, де живемо, з ким живемо, хто чоловік, де вчилися. Що журналістки, не зізнаємося.
Український кордон перетинаємо хвилин за п'ятнадцять-двадцять. Разом з нами виходить ще один чоловік, росіянин. Був в гостях у матері у Заріччі Семенівського району. До пункту пропуску «Ломаківка» метрів п'ятсот. Дорогою розмовляємо про ситуацію в обох країнах. Говорить, що росіян добре допитують, ще більше, ніж нас питали. Багатьох не пускають. Раніше їздив щотижня, зараз треба писати виклик, чекати відповіді, процедура неважка, але довготривала. Розповідає, що у Росії багато українських біженців. Їм дають житло, роботу. Проблем із сіллю немає. Взагалі ні з чим проблем немає. Отакий у них президент. Так їм, каже, по телевізору показують. І що дуже скоро кордонів не стане. Буде одна велика і могутня країна. До Брянська жодної частини не залишилось. Нікому не вірте. На запитання Крим ваш чи наш відповідає, що байдуже, однак відпочивати туди не поїде.
За п'ятнадцять хвилин пішки дістаємося «Ломаківки». Тут теж мішки з піском. І ті ж запитання. Куди? З якою метою?
- У клуб? - жартують вже російські прикордонники.
- А хоч би і у клуб.
- Лучше в Вороновцы. Там народу поболее, - радять хлопці, але пропускають.
У графі міграційної картки пишемо - «туризм».
Без особливих перешкод проходимо далі. Залишається останній пункт - митний контроль, після якого за сітчастим парканчиком вже маячить табличка «Ломаківка», видніються перші російські хатки.
Віддаємо паспорти. Ще не знаємо, що отримаємо їх не скоро.
- Девочки, пройдемте со мной, - підкреслено ввічливо запрошує прикордонник з автоматом. Документи нам не повертають. Закрадаються перші тривожні думки про полон, ув'язнених чи зниклих українських активістів.
Чоловік заводить нас до однієї з кімнат сусіднього з митницею приміщення. Два крісла, кілька столів, комп'ютер. Сідаємо у крісла. Чоловік залишається у проході. Залишає нас лише на кілька секунд, щоб відповісти по телефону у сусідній кімнаті: «Они тут».
- О вас беспокоятся, чтоб не сбежали, - пояснює він нам.
- А это комната пыток и допросов? - думка, що ми встрягли, заповзла у мізки.
- Почти, - все з тією ж посмішкою відповідає прикордонник.
На годиннику половина дванадцятої.
- Не доставайте телефон. Что вы постоянно на него смотрите. Вам нельзя пользоваться мобильной связью, - робить зауваження чоловік.
- Мы кого-то ждем?
- Сейчас приедет наше начальство, будет с вами говорить.
- Кто именно?
- Путина точно не будет.
- Вот и хорошо.
- А вам что Путин не нравится? - прощупує нас прикордонник. - Сейчас приедут специально обученные люди. Они знают, как с такими нужно говорить.
Поки сидимо, чоловік запитує, чи подобається нам наш президент, який стріляє у мирний народ, чи горюємо ми за Кримом, чи віримо, що в Україні є російські війська. І знову розповідає про сотні біженців з Донбасу, яких буквально рятує Росія.
За півгодини у кімнату заходять два чоловіки, захекані з дороги. Напевно, їх ми і чекали. Вдягнені у камуфляж. Але ніяких розпізнавальних знаків, зірочок на формі немає. Одна з нас залишається у кімнаті, іншу виводять надвір.
Чоловік відкриває блокнот з прапором Росії на обкладинці, і починає допит.
- Нас задержали? Кто вы? Представьтесь. Назовите должность, имя, - задаю цілком логічні запитання.
- Вопросы здесь задаю я, - посмішка привітності зникає з обличчя чоловіка. Він привстає і ніби нависає наді мною. Але за мить сідає знов з холодною ввічливістю уточнює: - Пока культурно...
Після цього вирішала відповідати правду.
- Фотоаппарат, диктофон, телефон на стол.
Викладаю.
- Имя, фамилия, где работаете?
Називаюся. Говорю, що у декретній відпустці.
- Где работали до декрета?
Зізнаюся, що журналіст обласної газети. Брехати якось уже зовсім не хочеться. Чоловік все записує до блокнота. Розпитує, про що пишу, чи перший раз у Росії.
- В Белоруссии была, в Австрии была, в Венгрии была, в Египте была. А вот в Россию хотела попасть впервые. Видимо, не судьба.
За півгодини допит завершується. Нас міняють місцями. Займаю стільчик колеги на вулиці.
Доки допитували одну, сиділа у дворі на лавочці і почула таку розмову.
- Вот козел. Не мог даже за трактор договориться, чтоб окопы рыть, - обговорюють когось з керівництва чоловіки біля УАЗика. Стає зрозуміло, що військові десь поруч. І підтягування російської техніки до наших кордонів, можливо, не чутки. І російським солдатам, як і українським, доведеться рити окопи руками. І не пускають нас не просто так, а тому, що можемо побачити те, що не для наших очей.
На прохання відвести у туалет, проводять. Але не лишають без нагляду. Під пильним оком чоловіка з величезною гумовою дубинкою йдемо назад.
- Сидите на стуле. Не нужно здесь ходить, - суворо каже чоловік, коли після двогодинного сидіння хочу походити, розім'ятися.
- Тебе теж про сумку запитували? - з'являється за півгодини колега. Нам обом намагалися всунути якусь сумку:
- Это ваша? Заберите.
- Не наша.
Сидимо вже удвох. Ні на хвилину нас не лишають самих. Охоронці змінюються щодесять хвилин.
- А сказать, что мы уже не хотим в Ломаковку, что мы передумали, наверное, поздно? - шукаємо шляхи відходу.
Чоловік, що нас охороняє, киває головою, і говорить, що це треба було зробити ще дві години назад. І розповідає про українських грибників, яких затримали на три доби.
- Мене не можна на три доби. Мені голову щодня мити треба, - обурюється одна з нас.
Вже почали уявляти, як шиємо балаклави для російської армії десь у російській в'язниці у валянцях і тілогрійці.
- У мене на телефоні пісня «Путін х...ло. Ла-ла-ла», - згадує одна з нас. - Цікаво, їм сподобається?
- Нас долго будут держать?
- Варианта два: либо сразу отпустят, либо придется все-таки сделать вам экскурсию и по Ломаковке, и дальше. И даже с ветерком. Но не обещаю, что увидите все достопримечательности. Задержать без объяснения причин мы можем на три часа. У на есть еще час и четыре минуты. Все по закону.
Далі одну з нас знову забрали на допит.
- Что это? Националистический марш? - показує чоловік фото з патріотичного параду малюків у Чернігові.
- Не знаю, как у вас это называется. А у нас так прививают патриотизм деткам.
Скільки точно нас тримали, не знаємо. Телефони відібрали, годинників не було. У Ломаківку ми так і не потрапили. В'їзд до Росії заборонили, пояснюючи це тим, що ми не можемо аргументувати перебування на території їхньої країни.
***
На українському кордоні були о третій по обіді. Наші прикордонники були досить емоційні. Сварили так, як сварить мати своє неслухняне дитя. Пояснили, що ще легко відбулися. Найімовірніше, що нас допитував працівник російської федеральної служби безпеки за підозрою у шпигунстві.
