Уже навіть не згадаю, де почула ці слова, але впевнена, що вони мають стати напучуванням усім майбутнім матусям і татусям. На жаль, не кожному щастить прийти у цей світ жаданим дитям, котрому батьки віддаватимуть усю свою любов. Наша розповідь саме про кілька сімей Чернігівського району, де діти стали жертвами безглуздих дій їхніх рідних. А також про те, як представники виконавчої влади й місцевого самоврядування беруть на себе обов'язки маргіналів суспільства. З етичних міркувань не називатимемо справжніх імен і не вказуватимемо назв населених пунктів. Але сподіваємося, що когось це спонукає замислитися.
Коли онука везли у лікарню, п'яні дід із бабою навіть не зрозуміли, що відбувається
Тут тепло й затишно, є добрі тьоті й дітки, з якими можна гратися, є різна їжа й навіть така дивина - цукерки! Вони солодкі й смачні. Але дворічному Василькові важливіше геть інше. Сумними, заплаканими оченятами він вдивляється у замерзлу шибку лікарняного вікна. Тротуаром туди-сюди крокують закутані у зимові пальта й теплі шарфи перехожі, старі й молоді, чоловіки й жінки... Може, котрась із них мама? Але ні, не вона... Мабуть, десь заблукала або не знає де він, мо' шукає його зараз по всіх усюдах, хвилюється, але скоро знайде, пригорне й уже ніколи й нікому не віддасть! Певно, саме такі думки зараз рояться у білявій голівці хлопчика. Він ще маленький, серце має чисте й вірить лише у добро... На відміну від його горе-матусі, котра й не згадує про малюка, бо має «важливіші» справи - частенько по кілька днів не з'являється вдома, любить випити й погуляти, бо ж іще молода, а дитя лиш заважає влаштовувати щасливе майбутнє. Та й що станеться з сином? Дід із бабою доглянуть...
Василько вже кілька днів живе у дитячому відділенні райлікарні, сюди його привезли, щоб врятувати... від голодної й холодної смерті.
Ця неблагополучна сім'я не перший рік перебуває на обліку відповідних служб району. Чи не щодня навідуються сюди соціальний працівник, місцева влада. Коли днями вночі вдарив мороз, передусім зранку завітав до своїх «підопічних» сільський голова, аби пересвідчитися чи все гаразд, бо Василькова мати вкотре повіялася до Славутича, так би мовити, «у справах». Зайшов до хати й... забракло слів. Світла нема,холоднеча така, що й пара з рота. На ліжку сплять п'яні, у верхньому одязі й чоботях, дід і баба. А напівроздягнена дитина з почервонілими від холоду ручками й ніжками грається на холодній долівці серед сміття. Негайно зателефонував до місцевого фельдшера, знайшов якусь одежину, вдяг малого, витопив піч, полагодив електрику. Разом із медпрацівником нагодували дитину, а потім довго намагалися розбудити п'яних господарів. Коли онука забирали до лікарні, ті навіть не зрозуміли, що відбувається. Через горілку вже давно атрофувалися у них у сі людські почуття й здоровий глузд.
P.S. Коли верстався номер, до редакції зателефонував сільський голова: «Навідався до дідуся й бабусі хлопчика. Моєму обуренню немає меж! Вони лише за два дні зрозуміли, що дитини немає у хаті, й між іншим поцікавилися, мовляв, чи не знаю я, де їхній онук?»
Микола Бабинець, завідувач сектору опіки, піклування, усиновлення та захисту майнових прав дітей служби у справах дітей РДА: «Кілька місяців тому ми подавали документи до суду, щоб жінку позбавили батьківських прав, та суд відхилив позов, надавши звинувачуваній можливість виправитися. Але в такій ситуації ми не можемо сидіти склавши руки й чекати, доки все владнається само собою, адже під загрозою не лише здоров'я, а й життя дитини».
Можна жити й за «дитячі» гроші?
У сім'ї Павла та Владислави ситуація інша, але не менш трагічна для їхніх дітей. Не дарма ж кажуть, що сім'ї - щасливі однаково, а нещасні - по-різному. Жінка вже вдруге заміжня. З першої спроби життя не склалося, неблагополучна сім'я розпалася, діти потрапили до сиротинця. Владислава викреслила ті сторінки зі свого життя ніби їх
і не було, щоправда... викреслила разом із дітьми. Згодом кинула пити й спробувала влаштувати сімейне щастя з іншим обранцем. Павло, за її мірками, був жених завидний: мав будинок у селі, тим паче пройшов життєві «університети» у місцях «не стольотдаленных». Нажили двох діточок, торік побралися. Але друга спроба Владислави також зазнала поразки - чоловікова занадто сувора вдача примушує домочадців тремтіти від одного його погляду, а як хильне зайвого - всі мають сидіти, як миші. Чоловік ніде не працює, та й навіщо? Можна жити й за «дитячі» кошти. Згодом Павло настільки відчув себе господарем життя, що з виховною метою почав виганяти жінку з хати на мороз у чім була. Але найбільша біда в тім, що свідками батьківських сварок стали діти, котрі за свій короткий вік удосталь настраждалися. Як стверджують односельці - малеча дуже залякана, відлюдькувата. Нині тато не дозволяє їм бачитися з мамою. Владислава перебралася до старенької хати свого старшого сина. А нещодавно вона звернулася за допомогою до профільних спеціалістів РДА. Основна вимога жінки - повернутися до дітей у чоловіків будинок. До помешкання сина вона їх забрати не може, хатинка хоч і охайна, але замала...
Зоряна Кудлай, директор центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді: «Ми їх вже неодноразово мирили, й нині докладаємо всіх зусиль, щоб зберегти родину. Але найголовніше наше завдання - зробити так, щоб у цій ситуації не страждали діти. Тож на наступну комісію по захисту прав дітей готуємо це питання на розгляд, викличемо на засідання й подружжя».
«Хочете, щоб не мерзли діти, заберіть!»
Валентина - мати-одиначка, живе у помешканні свого колишнього чоловіка разом із чотирма дітьми та своїм безробітним вітчимом. Регулярно на кілька днів вона залишає дітей на нерідного дідуся і, як пояснює сільському голові, котрий неабияк переймається долею багатодітної родини, їздить на заробітки. Але жодної довідки про роботу не надає. У селі балакають, що жінка ще з юних літ освоїла одну із найдревніших професій. Вона усвідомлено обрала такий шлях, отож не нам її засуджувати. Але чи обирали її діти долю бути занедбаними й покинутими? Мабуть, що ні. З проблемної родини «не зводять очей» районні служби, у компетенції котрих дбати, щоб діти мали все для повноцінного життя. Вкотре напучуючи недолугу багатодітну матір, фахівці почули від неї такий собі ультиматум. Мовляв, якщо вам потрібно, щоб мої діти були доглянуті, нагодовані й не мерзли у нетопленій хаті, заберіть їх на зиму до Хмільницького центру соціально-психологічної реабілітації дітей, а я поки підзароблю для них грошенят. Нині цим питанням займаються спеціалісти, адже, як з'ясувалося, долею дітей вони справді переймаються більше, ніж рідна матір.
